Словом і ділом

  Оксана Ляшенко народилася і виросла в Києві в радянській родині без жодних ознак дисидентства. Але після Чорнобильської катастрофи на її залізобетонному радянському світогляді з’явилася перша потужна тріщина. Оксані тоді було 24 роки.

  Втім не так вже легко позбутися завіси, що відділяла мешканців Радянського Союзу від всього іншого світу у власній голові. Але на той час вже починають з’являтися публікації в пресі, що створює можливість займатися самоосвітою. Після 1991 року Оксана активно підтримує українську культуру. Купує і читає україномовні пресу й книги, купує записи та відвідує концерти українських виконавців, дивиться українські фільми, вистави.

  Коли Оксаниному синові виповнилося чотири роки, вона вирішила заради майбутнього говорити українською мовою. Вона розповідає, що вважає це поверненням до мови предків. Прадідусь і прабабуся хоч і жили в Києві, але за життя не сказали жодного російського слова. Зросійщення відбулося вже з наступними поколіннями, за радянської влади. Оксанини батьки вже не говорили українською. Втім в дитинстві вона інколи чула українську мову на вулицях міста. Та й під час "відлиги" майже всі книжки для дітей, та багато книжок для дорослих, були українською від місцевих видавництв. Через те що Оксана багато читала українською мовою, почати говорити їй було легше. 

"Легко любити Україну до глибини душі, спробуйте любити її до глибини власної кишені."

  Оксана дуже любить вислів Євгена Чикаленка: " Легко любити Україну до глибини душі, спробуйте любити її до глибини власної кишені." Зі своїм чоловіком (він має власний бізнес в цукровій галузі, а вона працює інженером теплоенергетиком в його компанії) Оксана підтримувала серед іншого фестиваль "Рутенія", зйомки фільмів "Міф" та "Людина з табуретом", долучалася до видання спільнокоштом книжок в різноманітних форматах, підтримувала гривнею музикантів, співаків, акторів. На глибоке переконання Оксани українського має бути багато скрізь й на будь-який смак.

  Коли розпочалася війна, Оксана не була здивована, бо уважно слідкувала за розвитком подій від часів розвалу радянської імперії. Але, як і більшість з нас, також перебувала в панічному стані. Єдине що може зарадити в такому випадку - активні дії. І Оксана діяла. Де могла допомагала коштами, потім, з власних запасів, нарізала тканини на маскувальні сітки. Одного разу Оксана побачила оголошення “Нам потрібні ваші руки!”. Вона вирішила відвезти підготовлений на сітки матеріал туди. Так вона потрапила на першу зустріч Маскувального батальйону. Деякий час Оксана приїздила до дівчат, а згодом вони спільно вирішили влаштувати філію на лівому березі, де у Оксаниного чоловіка було офісне приміщення, яке на той час не використовувалося. Відтоді вона плете маскувальні сітки для армії.

  З 2015 року до початку червня 2019 Оксана сплела, майже власноруч, 113 сіток. На моє запитання чому вона це робить, Оксана розповіла: “ Насправді, найпростіше дати гроші, якщо є така можливість. Але дуже складно було переживати все, що відбувалося на початку війни. Плетіння сіток - це мій внесок в допомогу хлопцям. Так відчуваєш, що не залишаєшся осторонь. Так не забуваєш, що там триває війна. Сітки досі охоче забирають і щиро дякують після отримання. До того ж це чудова арт-терапія.”

  Ще працюючи з дівчатами з Маскувального Батальйону, Оксана помітила, що багато хто від початку війни охоче переходить на українську мову в спілкуванні. Тож коли вона познайомилися з Оленою Татьянченко на зустрічі активістів “Україномовного Києва” і почула про її ідею розмовного клубу, то одразу захопилася і запропонувала приміщення, де плела сітки. І в листопаді 2016 року відбулася перша зустріч київського розмовного клубу “Українські посиденьки” в новому форматі. Так, завдяки Оксані, зустрілося і об’єдналося багато людей, які мають спільну мету і готові діяти для її досягнення. 

 Оксана ніколи не складає руки. Якою б безнадійною ситуація не здавалася би. І на майбутнє вона планує робити все що в її силах і можливостях для підтримки, розвитку та захисту України.

Оксана Ляшенко — жінка, яка підтримує словом і ділом розвиток культури в Україні, та плете маскувальні сітки для наших воїнів власними руками. 

Знайомство з нею дуже змінило моє життя, зробило його набагато активніше. Для мене дуже важлива і її моральна підтримка.